Мир Политики

Кожний кулик своє болото хвалить. Кожному народові здається, що він дуже розумний, талановитий й стародавній. І це прекрасно. Тому й такі, як кажуть, заполітизовані археологія й історія. Тому й так багато народжується в їхніх надрах всіляких гіпотез і теорій, які часто-густо не підтверджуються. Та на їхнє місце приходять нові. І це теж добре, бо процес пізнання невичерпний та безкінечний.

Проте нерідко навіть рідна археологія приносить досить неприємні сюрпризи. Скажімо, у Валківському районі, що на Харківщині, археологічна експедиція Харківського національного університету імені В.М.Каразіна відкрила два поселення III — початку IV століття нашої ери. Одне із них, більше, багатше, належало германському племені готів, інше, убогіше, — очевидно, підвладним їм слов'янам і належало до так званої київської культури. Так-от, згідно із зібраними археологами матеріалами, готи виготовляли тоді посуд на гончарному колі й мали чимало його різновидів, в тім числі й глечики дворучні та одноручні. А слов'яни користувались грубо виліпленими горшками: в них і їжу готували, з них і їли. Можна сподіватися, що деякі вітчизняні археологи не погодяться з такою інтерпретацією знахідок на Валківщині, дадуть їм нове пояснення. І в цьому теж немає нічого страшного. Часом істина народжується в науковій дискусії. Але слід все ж таки пригадати, що грецькі та римські автори початку нашої ери, розповідаючи про наших пращурів, здебільшого відзначали, що господарство і побут у них були ще відносно примітивними.

І ось тут постає дуже серйозне наукове питання — про спадкоємність культур на території нинішньої України. Зокрема про спадкоємність давніх трипільців із народами, що пізніше прийшли їм на зміну й заселили Правобережжя. На території Києва, зрештою, також відрито кілька поселень трипільців. А такими пращурами, творцями однієї з найдавніших цивілізацій у світі, можна було б пишатись. І деякі вітчизняні автори (професійних археологів серед них фактично немає) поспішають оголосити трипільців предками українців, запевняючи, що ми успадкували від них не тільки духовну, а й матеріальну культуру: хати, вишивка, орнамент, кераміка, різьблення по дереву тощо. Та чи підтверджено це науково?

Зовсім недавно, у жовтні, у столиці України працював Перший всесвітній конгрес "Трипільська цивілізація", що відбувся за сприяння Національної комісії України у справах ЮНЕСКО. Окрім вітчизняних вчених, музеєзнавців, політичних та громадських діячів, у ньому взяли участь посланці Ради Європи, ЮНЕСКО, багатьох зарубіжних організацій культурницького спрямування. І навряд чи варто дивуватись такому великому представництву. Адже трипільська культура існувала з другої половини VI до першої четверті III тисячоліття ще до нашої ери (іншими словами, давні єгиптяни почали споруджувати свої піраміди вже після того, як ця культура зникла). її носії увійшли до кола перших у світі землеробів, створили величезні, за тодішніми мірками, протоміста, досить добре пристосовані для життя.

Пригадується, що багато років тому ми стояли на місці одного із таких протоміст — Майданецького, що на Черкащині, розкопаного українським археологом М.М.Шмаглі-єм. Його площа сягала майже 400 гектарів. Тобто, це протомісто займало не меншу територію, ніж Київ у XV столітті нашої ери часів Ярослава Мудрого. А між ними пролягала бездна часу — понад п'ять тисяч років. І ще можна було б посперечатись, де зручніше жилося: у двоповерховому обмазаному глиною й побіленому будинку трипільців, де печі облаштовували під вентиляційними отворами, чи у зрубаному з колод будинку киянина, де щілини затикали мохом й топили "по-чорному". Звичайно, глина й дерево — матеріали недовговічні. На Майданецькому городищі ми бачили тільки черепки й скипілі глиняні вальки — на місці підлог давніх будинків. Трипільці були дуже вправними гончарями. їхню кераміку можна побачити в Археологічному музеї, що входить до комплексу справді унікального Природничого музею Національної академії наук України, розташованого на вулиці Богдана Хмельницького у Києві. Чого тільки не вміли виготовляти трипільці — від величезних посудин, схожих на давньогрецькі амфори, й до невеличких глечиків, кухлів, чаш. Частина посуду орнаментована й розписана. Його обриси по-сучасному дуже функціональні й водночас відзначаються певною витонченістю ліній та обрисів. На стендах можна побачити ножі, виготовлені з кременю, що напрочуд схожі на сучасні, глиняні та металеві веретена до ткацьких верстатів, відбитки цих тканин на глині. У деяких невеличких посудинах при бажанні можна запідозрити... слоїки для косметичних препаратів, якими користувались трипільські дами. Вистачає й маленьких статуеток трипільських жінок, при чому з плином століть їхні зображення втрачають схематичність й наближаються, так би мовити, до натуральних зразків. Схоже на те, що в Трипіллі дуже шанували жінок. Археологи не полінувались й визначили аж десять різновидів жіночих зачісок. Та, мабуть, їх було значно більше. Утім, в експозиції представлено так багато різних побутових речей, що годі їх перераховувати.

Всього в Археологічному музеї Національної академії наук України трипільській культурі надано три величезні стенди, відповідно до трьох основних етапів розвитку трипільської культури: ранній "А", середній "Б", пізній "С". На етапі "Б" якраз виникли протоміста у межиріччі Південного Бугу та Дніпра, деякі з них займали 300 — 400 га, мали радіально-концентричне планування і були густо забудовані. Окремі будівлі мали два поверхи, сягали шестидесяти метрів, складалися з десятків кімнат, що обігрівались посекційно великими глиняними печами. Стіни й дахи будинків прикрашались кольоровими розписами, мінеральними фарбами та різьбою по дереву. Люд ходив не у шкурах, а в одязі, пошитому з домотканих тканин, при виготовленні якого використовувались різнобарвні ниті. Археологи виявили кілька різновидів шкіряного взуття, до речі, схожого на сучасні зразки.

В деяких із цих протоміст мешкало до 10 тисяч населення, а може, й більше. Знаряддя праці та зброю виготовляли з кременю, інших видів каменю, кісток, рогу та міді. Не схоже, що трипільці були войовничим народом...

Але ми тут можемо зануритись у такі наукові хащі, з яких можна виповзти хіба що у величезній монографії чи навіть енциклопедії. На щастя, такі монографії та енциклопедії вже є. І взагалі трипільську культуру в Україні, Молдові та Румунії вивчали сотні вчених, зібрано мільйони експонатів, запасники музеїв аж тріщать від ящиків із трипільським посудом та його фрагментами.

Трипільські стенди займають у другому залі Археологічного музею НАНУ ліворуч три крайні позиції. Навпроти ж, праворуч, облаштовано стенди, які розповідають про інші археологічні культури, які виникали й розвивались на обширах України після зникнення трипільської культури. І ми бачимо, що і кераміка, і знаряддя праці, і реконструйовані типи жител стають там грубішими та примітивнішими. Складається враження, що відбувається не еволюція, а інволюція, тобто зворотній розвиток. І тут виникає дуже багато "чому". Проте відповідей на численні запитання поки що немає. І хоча трипільську культуру вивчають понад сто років, ще надто багато питань лишаються нез'ясованими. Висуваються гіпотези, часом вельми романтичні.

Скажімо, у коротесенькій історичній довідці вказано, що на формування трипільської культури вплинуло як місцеве буго-дністровське населення, так і частина балкано-дунайської людності, знайомої із землеробськими народностями Передньої Азії. А старший науковий співробітник Інституту археології НАНУ Михайло Видейко підтримує версію про те, що, згідно з останніми даними, переселення деяких племен у степи й ліси України могло бути пов'язане із катаклізмом на території Чорного моря. Він згадує про гіпотезу, відповідно до якої приблизно в 5500 році до нашої ери впала перемичка, що з'єднувала тоді Європу й Азію на місці нинішньої Босфорської протоки. На місці Чорного моря в ті часи було величезне озеро, внаслідок катастрофи його рівень піднявся на 150 метрів. Вода затопила країну, де жили предки трипільців, котрі мусили шукати собі нове місце для поселення. І начебто біля берегів Туреччини на глибині 100 метрів уже знайдено стіни кам'яних будинків...

Але щось подібне ми вже чули у легенді про Атлантиду, яка затонула протягом одного "сумного дня й ночі". До того ж, ще можна додати, що "стовпами Атланта", за якими начебто була розташована легендарна країна, деякі давньогрецькі автори називали скелі біля входу до проток Босфор і Дарданелли, тобто біля входу до Чорного моря...

Не встановлено остаточно й причини зникнення трипільської культури, Вже знайомий нам археолог Михайло Відейко припускає, що занепад цієї культури обумовили кліматичні зміни другої половини III тисячоліття до нашої ери на території сучасної України. Клімат став сухіший. Почав наступати степ, для обробітку якого необхідний важкий залізний плуг, якого трипільці не мали.

Втім, зараз склалася така ситуація, що трипільську культуру, зниклу майже п'ять тисяч років тому, необхідно знову рятувати. її раритети сьогодні в моді у колекціонерів, при чому в усьому світі.

Директор державного заповідника "Трипільська культура", що в м. Тальне Черкаської області, В'ячеслав Чабанюк заявив на Першому всесвітньому конгресі "Трипільська цивілізація":

— Трипільська культура — це той пласт нашої історії, яким ми можемо з повним правом пишатися. Вона може й мусить стати візиткою України на світовій арені. Тому треба продовжувати вивчати цю культурну спадщину, пильно оберігаючи її. Адже Трипільська культура нині у великій небезпеці — її руйнують техніка, механізми, хімія. Проте найбільшої шкоди їй завдають так звані "чорні археологи", які в буквальному розумінні "процвітають" нині на розкопках давніх поселень. Величезна кількість археологічних матеріалів гине в їхніх руках і назавжди втрачається для науки. Потрібно розробити державний механізм захисту багатющої археологічної спадщини, аби Україна змогла з повним правом підняти величезний пласт історії, який вона успадкувала від минулих поколінь, від пращурів-цивілізацій.

Петро КОЛОМІЄЦЬ, "Вісті кооперації",